あのとき、「なぜ彼女はそこまでして戦場へ戻ろうとするのか」という問いに、答えは見つからなかった。

ただ一つ、確かだったのは、彼女の表情に後悔がなかったこと。自分で選んだ場所に、自分の意思で立っている、という覚悟だけがあった。

それでも、僕はやはり思ってしまう。「生きてほしい、」と。誰かのためにではなく、まず自分の人生として、生きていてほしい、と。

もし。日常の中に、「自分が大切にしているもの」を静かに思い出せる場所があったなら。

もし。何気なく目に入る風景の中に、「戻ってくる理由」がそっと置かれていたなら。

人は、ほんの一瞬、立ち止まれるのかもしれない。

僕が「フォトフレーム」という形でやろうとしているのは、何かを決断させることでも、正解を示すことでもない。

ただ、無駄に命を投げ出してしまいそうになる、その直前で、想いを“留める場所”をつくれないか。

そんな問いを、今も考え続けている。

ウクライナ語はこちら⇒https://note.com/keen_shark5500/n/naa2047b9264e

Тоді на запитання«чому вона, попри все, прагне повернутися на поле бою»,я так і не знайшов відповіді.Єдине, що було безсумнівним, —у її обличчі не було жалю.Була лише рішучість:вона стоїть там, де сама обрала стояти, за власною волею.І все ж я знову й знову думаю:«я хочу, щоб вона жила».Не заради когось іншого,а насамперед — як власне життя, щоб вона жила.Якбиу повсякденному життііснувало місце, де можна тихо згадати«те, що для тебе по-справжньому важливе».Якбиу звичному пейзажі, що мимохіть потрапляє на очі,десь непомітнобула покладена «причина повернутися».Можливо,людина змогла бхоч на мить зупинитися.Те, що я намагаюся зробити у формі «фоторамки», —це не змусити когось ухвалювати рішенняі не показати правильну відповідь.Я лише думаю,чи не можна створити «місце, де затримуються почуття»саме за мить до того,коли життя ось-ось може бути віддане марно.Про це запитанняя думаю й досі.Українською тут ⇒https://note.com/keen_shark5500/n/naa2047b9264e